STARE MISTO

По легендарному балкону* ішов відкривати нам двері чоловік, вигляд якого спочатку викликав секундний шок, а за ним яскраву уяву хіппівського руху 70-х з характерним запахом білого міцного вина (в народі «Біоміцин»), диму, та музики «Бітлз». Наступних кілька годин ми слухали спогади Пензля, Вишні та Валери Звездного – старих хіппі, що донині живуть духом того часу, але, нажаль, більше не їздять. Попри визнання неможливості утримання такої розкоші на сьогодні, як мотоцикл, у них все ще незмінне почуття гумору та драйв у душі!
* - Цей балкон зафіксований на безлічі чорно-білих фільмів 70-х років. Саме звідси починались всі подорожі...

– Я пішов в гастроном, а ви тут розмовляйте... Я як їздив, так і п’ю.
– Знаєш як він їздив? Як впреться за «ПАЗіком» 40 км на годину, так і їде 80 кілометрів, аж поки його не обженеш, і починаєш пібікати...
– Ми не байкери, ми хіппі – переконливо говорить Пензель.

– Тоді такого слова не знали. Були рокери. Ми любили кататися, тюнінга не робили (хоча дехто міг собі почепити оленя від Волги на переднє крило). Що купив – на тому і їздив, аби їхати якомога далі під час відпустки. Тисяч 5-6 робили за відпустку. Один рік ми їхали в Прибалтику, наступний – на Південь...

Пензель:
– В рік Олімпіади (1980) нам сказали зі Львова не виїздити.
Прийшов до мене КаГеБіст:

– Ребята, не едьте в Прибалтику, едьте куда-нибудь на Юг!
– Мы на Юге были в прошлом году!
– Не от меня зависит такое решение...
А там мала бути регата. В Москві бігали, стрибали, а в Прибалтиці плавали на човнах. І таки нас за 50 км до Риги спіймали. Два мотоцикли проскочили, а я відстав метрів на 300. Той, що нас мав чекати в білій Волзі під двоповерховим ДАІ, заговорився, проґавив, а потім бачить – ще два їдуть, як став махати, так мало руку собі не відірвав! Ми зупинились, показали документи.

– Следуйте за этой Волгой!

Нас протримали годин п’ять, потім ми нагнали своїх у Ризі. Коли ми виїжджали з Риги, там люди в цивільному з 6-ї ранку вже сиділи в машині. Під’їжджає десь 5 автомобілів і двадцятеро людей з рупорами:

– Группа мотоциклистов! Пристроится к правой бровке тротуара!

Знов у нас все позабирали, і ескорт їхав з нами по всій столиці Латвійської Республіки. В Столичне міністерство Внутрішніх справ нас повезли на допит! Ззаду чорна Волга і наших 4 мотоцикли. Поморочили нам голову дурними питаннями, але, видно, конкретних вказівок їм не дали. Дізнавшись, що ми далі їдемо в Пітер, дали нам патрульну машину, щоб швидше вивезти з міста. Зупиняли нас часто, в основному, за зовнішній вигляд.
Пензель перший раз поїхав в Крим на моторолері «В’ятка» в 1967 році. Ні тросиків, ні запчастин – сів і поїхав. І вернувся! Радянська техніка не підвела! Взагалі, якщо зламалось щось в дорозі, люди зупинялись, допомагали. Правда, мотоциклістів було мало, а ті, хто на машинах – запчастин не мали. На мотоциклах тоді їздили по селу і біля села. Так, щоб в дальню подорож – сміялися над тим. Престижно було автомобіль купити, а трястися і пилюкою дихати – нікого то не тішило. Існувала думка, що якщо не міг собі купити машину, то купував мотоцикл. Це було непрестижно, тільки бідні їздили на мотоциклах. Зрештою, логічно – комфорту менше, зате по грошам – посильно, сів, та поїхав. Були випадки, що зустрічалися відчайдухи, котрі на «Явах» і «Восходах» летіли з Казані до Риги на деньок – море побачити і назад. А в Ужгороді довелось зустріти хлопців з Владивостока! Щоправда, назад вони завантажили мотоцикли на поїзд, а самі повертались літаком.

Валера Звездный: 1958 р.н., отримав прізвисько завдяки отриманим в подарунок штанам «кльош» 52 см зеленого кольору з намальованими зірками. Попередньому власнику не вистачило духу, щоб їх носити...

Валера:
– Любили ми подорожувати, – згадує Валера – та й зараз це бажання не вивітрюється. Що було – на тому і їхали. Воно цікаво, екзотично – поки до обіду їхати, а потім спина болить, дупа дерев’яна, в голові гуде... Але ми для того і їдемо, щоб адреналіну попродукувати, стрес дістати, поматюкатися, а потім вдома щоб було що згадати! Спали в дорозі в канавах, як починало темніти, так і підходящу канаву шукали для ночівлі.
Працювали «хіпани» часто кочегарами, сторожами. Влітку, якщо не було відпустки, то звільнявся, а восени знову влаштовувався на роботу. На харчі витрачалося в місяць рублів 30, бензин був дешевий, заробляли 100-200 рублів на місяць, так що за зиму можна було наскладати на мотоцикл і мандрівки.

Пензель: 1949 р.н., мав 13 мотоциклів, наїздив 200 тис. км, 29 разів падав, 27 років був за кермом, відстань у 823 км Одеса-Львів проїхав за 13 годин 26 хвилин. У 2007 році випадкове фото Пензля було використане у рекламній кампанії пива «Старе місто». Зараз Пензля можна побачити на львівських зльотах. Його зовнішність викликає незмінну увагу публіки та фотографів.

Пензель:
   – «Яви» не ламаються! Ми якщо й міняли, то таку cаму знов купляли, засрату, але іншу, що ще їздить сезон. Ми не вміємо ремонтувати. Я раз трос газу годину міняв – то мені звідтам вилетить, то звідтам. Була така база «Посилторга» в Москві, можна було виписати досить дефіцитні запчастини. І вони приходили! Правда, через місяць-півтора, але через зиму – то було нормально. А в дорозі не можна було мотоцикл мити, як помиєш – зразу ламається.
   Двічі хлопці намагалися доїхати в Тбілісі. Перший раз не доїхали в 1981 році через те, що у Вишні зламалася коробка. Довелось з Молдавії повільно вертатися додому на одній передачі. Другий раз не доїхали у 1983-му, бо Пензля загребли на 10 діб в каталажку через спілкування з іноземцями в кемпінгу «Пролісок» під Києвом. На той час такий контакт міг мати серйозні наслідки. «Неблагонадежному» запропонували вибрати собі статтю за антирадянську пропаганду з трирічним ув’язненням. Пензель був тоді «радянсько-мовним», проте довелось признати себе українським буржуазним націоналістом, та написати «покаянну».
   Довговолосі мотоциклісти викликали незмінний інтерес у влади. Часом приходили відповідні органи до батьків і питали: «Де Ваш син?» – «Взяв відпустку і поїхав відпочивати. Чого Вам треба?»

Вишня: 1952 р.н. В 1976 році купив собі «Восход», завдяки друзям і мотоциклам покинув пляшку і не став алкоголіком.

Серед всіх «хіпанів» було тільки четверо мотоциклістів на той момент в цілому Радянському Союзі! Решта всі автостопом добиралися до місць, аналогічних теперішнім зльотам. Улюбленим місцем хіпівських зборищ була Прибалтика. Біля Пам’ятника Свободи в Ризі навіть вночі можна було збиратись з мінімальним ризиком, незважаючи на сусідство з МВД. Проте, комсомольські оперативні загони полювали на можливість насильно обстригти того, хто дозволяв собі бути ІНШИМ.
Кажуть, серед хіппі немає вихідців з робочих сімей, бо одні тягнуться до «Світла», а інші вже мали того «Світла». Коли людина має якісь проблеми, вона хоче вибитись у верхи, а верхам теж треба чогось хотіти – Свободи, значить, хочеться. А ось у людей з великих міст, з інтелігентних сімей, яким потрібна лише свобода та самовираження, а ще дуже не хочеться служити в Радянській армії, проявляється така «схильність до бродяжництва».