Розвідка боєм (Олешкiвськi пiски)

   Людині, яка мріє про Сахару, але не має на таку подорож грошей, не обов'язково впадати в розпач або планувати пограбування банку. Для початку можна завітати на "тренувальний майданчик" під Херсоном. Між Новою Каховкою та Цюрупинськом знаходиться цікаве природне утворення: Олешківські піски — піщана арена діаметром приблизно 15-20 км. Вона, до речі, вважається найбільшою пустелею в Європі.

   Ще взимку лаштувався приїхати сюди наприкінці квітня, але не сталося. Нарешті вже літо, маю вільний час та "Горбоконик" б'є копитом. Правда, воно збите, тобто, задня гума майже лиса. Але що робити, півторамісячні спроби знайти в мільйонному місті Харкові правильну гуму виявилися марними. Натомість імплантовані підсилені кросові камери та буксатори, так що ми маємо змогу їхати на наднизькому тиску в колесах.
   На заклик, кинутий проміж знайомих ендуристів відгукнувся Сашко Пожидаєв (ALEXX) з Києва, на Kawasaki KLX250. В пісках набагато складніше вправлятися з навантаженим для автономного виживання мотоциклом, тому була спокуса запросити в компаньони якогось джипера. Але, по роздумі, вирішив, що таки не треба цього робити: адже ми не спортсмени, а туристи. Хай буде важче, хай не так швидко, але поїдемо чесно, жодних милиць! Так, я обізнаний, що дорослі хлопці суються в Сахару тільки взимку. Але ж ми не ганятися, а так, погуляти; та й пустелька теж до Сахари не доросла…
   З Харкова до Херсону їхав правим берегом Дніпра. Шлях умовно магістральний, не переобтяжений рухом, а певна кількість пам'яток — могила І. Сірка, замок барона Фальц-Вейна, Кам'янська Січ та Берислав — різноманітнили дорогу. В Новій Каховці зустрілися з Сашком, потім трохи поблукали. Останнім часом застарілі “генштабівки” регулярно підкидають сюрпризи, тому про всяк випадок я заздалегідь купив сучасну цивільну двокілометровку Херсонської області, де й розгледів наявність дороги, яка перетинає піски на півночі. Туди ми й цілили, хоч і трохи городами. Дійсність виявилася відмінною як від генштабівки, так й від цивільної карти: шосе таки існує, але пролягає зовсім не там, де позначене.
   На в'їзді до лісу, за яким причаїлися жадані піски, дуже доречно опинилася заправка. Пару кілометрів по шосе і звертаємо в перший-ліпший з'їзд на південь. Грунтовка зустрічає розбитим важкою технікою в пух піском, а потім все більше починає нагадувати стежку. Повільно повертаємо паралельно шосе. На наступному роздоріжжі звертаємо в інший бік — і знов їдемо вздовж дороги, але вже в протилежному напрямку. Прямуємо по поступово зникаючій стежці та вирішуємо спинятись на ніч. Духм'яна висока трава вкриває кучугури, штучно засаджені рідколіссям з якихось невідомих мені дерев. Половина їх ще напівжива, друга — посохла. Дров вистачить навіть на тиждень, даремно віз примус…
   З ранку вирушили о восьмій, хоча збирались стартанути о четвертій. Дала знати втома від попереднього 600-кілометрового продубасу асфальтом. Непомітно залишилося тільки два літри води, але настрій оптимістічний — якихось п'ятнадцять кілометрів до найближчого села по той бік: дурниці, та й годі.
   Намагаємося об'їхати неглибокий, але дуже щільно саджений сосновий ліс, який відділяє нас від пустелі. Майже годину марно шукаємо хоч щось, схоже на стежку, зрештою ломимося через ліс навпростець. Трохи поспіль бачимо горизонт. Перші кучугури вкриті шаром рослинності, між ними широкі простори степових трав, чимось це нагадує знайому пустельку під Кицівкою. Серед трави по пояс зрадницьки причаїлися півметрової глибини протипожежні канави. Після знайомства з ними про всяк випадок скидаємо швидкість до сорока. Згодом рослинність зникає і через пару кілометрів це вже майже голі піски. Нарешті! Радість триває до першої зупинки — з'ясовується, що ліс поцупив останню пляшку води, яку я необережно засунув зверху заднього багажу. Після деяких коливань вистачає розсудливості не заглиблюватися далі в пустелю без запасу рідини.
   Дві позначені на генштабівці криниці, заздалегідь забиті про всяк випадок в GPS, виявляються маленькими брудними болотами. Доводиться розвертатися в бік штучних водосховищ рибного господарства. Охоронці дозволяють набрати питної води в усю наявну тару, якої лишилось аж на 2,5 літри. Нарешті ми знову на кучугурах, але вже 11-та година, сонце майже в зеніті.
   Декілька кілометрів по пекельній спеці помітно виснажують. До того ж, складність місцевості перевершує всі сподівання. Поверхня вщент пересічена різнокаліберними кучугурами, між ними низинки (по-місцевому — "саги"), де густі зарості трави та рахітичного чагарнику чергуються з пересохлим болотом. Нічого спільного з безкрайніми рівнинами та довгими барханами, які так полюбляють показувати в репортажах з Дакару. Пісок дуже важкий, майже пил. Колеса вмить потопають в ньому, тому їхати повільно неможливо. До того ж потрібно жваво вираховувати правильну траекторію між кучугурами та сагами. З іншого боку, гнати небезпечно — подекуди похилий з одного боку кучугур, з іншого обертається півтора-двометровим обривом.
   Але всі це дрібниці не заважають милуватися фантастичними краєвидами. Якесь шосте відчуття каже, що люди тут з'являються вкрай рідко. На м'якій поверхні чудово зберігаються загадкові їєрогліфи, залишені зміями, відбитки лис, зайців, різних птахів. А рідкі пучки дикого вівса та ковилю тим часом виконують примхливий танець вітру.
   З напрямком надія тільки на GPS, тому що слалом миттєво збиває з пантелику, а сонце висить прямо над головою. Вереск вентілятора не припиняється, навіть коли на декілька хвилин даю двигуну відпочити. Після зупинки в одній з саг нагадує про себе зношена задня гума — майже півгодини марно штурмую оточуючі схили — місця для розгону не вистачає. Нарешті таки видираюсь нагору та переводжу дух. Попереду, мов мури фортеці, гряда ще вищих та крутіших кучугурів. Спека така, що, здається, пісок плавиться, а жалюгідні залишки води скоро почнуть кипіти.
   Ситуація патова, триває недовга нарада.  Якби була вода, можливо б було пересидіти спеку під тентом від намету та знов вирушити надвечір. Розвертатися знов за водою означає згаяти залишки сил. До того ж, місткості наших пляшок  не вистачить надовго, а завтра — вирушати додому.

   Що ж, подумки з повагою вклоняюсь Олешківським піскам за наданий урок: іграшкових пустель не існує! Ми ще повернемось і обов'язково проїдемо арену навскрізь, а то й перехрестимо. Урок засвоєно: навіть маленька пустеля не вибачає зневаги. Наступного разу буде вдосталь води та свіжа, “правильна” гума. А дорослі хлопці мають рацію: не дуже розумно навіть у маленьку пустелю лізти влітку, випробуючи на міцність двигуни та власні, не дуже тугоплавкі голови. Набагато доречніше це робити наприкінці вересня — на початку жовтня. До побачення, Олешшя!