Поездка выходного дня

   Будильник. Що? Це ж 4 години ночі! Хто це зробив?.. Так гарно спалося… А-а, ми ж кудись їдемо... І хто таке придумав!?
   Алл-о-о, Микола! То ми їдемо? Так?! Зараз візьму мотоцикл і заїду…

   Справа ось в чому: вчора ввечері ми зауважили, що якось сумно навкруги, вирішили змінити обстановку на день-другий і з'їздити на Кубок України з картингу та повболівати за друзів. 
   Поспавши тільки дві години, я швидко перекусив — і в гараж. Закріпив бокові кофри, закинув туди намет, спальник і дрібні речі. Заїхав по Миколу, спакували і його речі в кофри, бак — до повного і старт.
   Вириваємося з міста… О-о-о, те, що треба: ледь чути двигун, назустріч дме вітерець, в думках — тільки по-осінньому багряний схід сонця і дорога, що біжить за наступний поворот. Так, ми їдемо, і це — відчуття подорожі...
   Проїхали якихось 100 км, почало світати і: “... Андрюха, зупиняйся!” Екстрена зупинка:  потекло те, що ніколи не береш в дорогу — це легка нежить. Одягнулися  ми ще по-літньому, і поки не вийшло сонце, було прохолодно. Довелося утеплятися, і зупинятися частіше. Кава, чай, капучино. “Слухай, а ми можемо так і запізнитись, на "Чайці" — заїзд об 11:05.” Взяли темп вище дозволених 80 км/год. Дороги ближче до Києва дозволяють їхати швидко, але не прогнозовані маневри і неуважність частини водіїв!... Тобто, без необхідності — краще їздити спокійно…
   Доїхали до "Чайки", а там — мотори дзижчать, механіки бігають, всі готуються до заїздів. На картодромі офіційне відкриття змагань: "струнко, рівняння ліворуч...", купа учасників, телебачення, гучні промови... Технічний рівень спортсменів досить високий і в кількох класах (по 25-30 учасників) ми спостерігали запеклу спортивну боротьбу, що тримала у напруженні всіх глядачів на трибунах.

   А тим часом, на мотокільці проходили свої заїзди, вхід туди платний, глядачів менше. З рівня організації і проведення помітно, що мотоперегони, на жаль, перебувають на стадії розвитку, чи то навіть тільки зародження… Головна складова — траса. Це, власне, частина великого і старого автокільця з металевою загорожею, одразу вздовж асфальту, зачепиш таку — і приємного мало. Стан покриття інколи змушує не “малювати” траєкторії, а об'їжджати нерівності і тріщини в асфальті... Буде спеціальний мототрек, будуть і гарна їзда, і високі стабільні результати, і повні трибуни глядачів. А скільки бажаючих поспалювати адреналін, шини і бензин перейшли б з вулиць на спеціальний і, відповідно, "безпечний" трек! А поки подякувати можна лише спортсменам за їх  безмежний ентузіазм.
   В додаток можна було спостерігати за тренуванням зі стант-райдингу. Тобто, сумно не було! В неділю, додивившись фінальні заїзди з картингу, ми подумали про продовження нашої поїздки. Вирішивши, попрощалися зі знайомими   спортсменами і поїхали.
   Погода чудова: сонячно і тепло. Їдемо “автобаном”, спокійно так, раптом стало тихіше звичного. О! Та в нас мотор затихнув, добре, що в нас не літак! Докочуємося до кишені. Так, а що в нас з пальним? А нема, воно передчасно закінчилося… Датчик рівня пального в цій моделі не передбачений, я орієнтуюсь по пройденому кілометражу на одометрі, але забув, що ми до Києва їхали швидко. От і вистачило бака (23 л) тільки на 350 км, замість звичних 400-500. До заправки — 8 км, але добрий дядя, що продавав тут солярку, виручив нас, злили з його "Жигулі" 2 л, завелись і на заправку, "до повного". 23:00, зупинка. Дзвінок з Тернополя.
   — Хлопці, де ви, доїжджаєте?
   — Так, доїжджаємо, Херсон вже проїхали, от зараз Каховську ГЕС фотографуємо, все так гарно освітлено…
   — Що проїхали???
   — Херсон.             
   Пауза.
   — А куди ви їдете?
   — В Крим, там авторалі...

   Ми задумались про "Nemiroff Yalta Rally 2006" (22-24.09) на "Чайці" в Києві, організатори обіцяли привезти туди "європу". Їхати через Тернопіль — ні, ще якісь справи вдома затримають… І вирішили помаленьку в Крим, мене і без ралі тягнуло на теплий південь, до моря. Тягнули спогади з поїздки по глибинці Одеської області.
   Ми з Миколою ("Трансальп" з Коломиї) і двома нашими пасажирами, відразу з "Гоблін 2006", вирушили в "Країну озер". Об'їхавши Дністровський лиман верхом, рушили на Рені, попитали там як і де можна проїхати в Румунію (так, на майбутнє), проїхали між озерами (найбільшими в Україні)— Ялпуг і Кугурлуй в Ізмаїл, нашу "українську Венецію" — Вилкове, побачили ще ряд озер, і —  в Білгород-Дністровський. Нас тоді не покидали веселі ситуації. На контрольованих прикордонниками дорогах: "Хлопці, так, документи добре, а паспорти теж всі маєте?" — "звичайно, маємо" (вдома, але маємо)... А чого були варті кілометри ґрунтових і гравійних доріг, які нам радили об'їхати, між Арциз, Болград і Рені. Тільки встигли з'їхати з ґрунтових доріг, як почався дощ, а потім і буря, яка пройшла перед нами і повалила дерева... Екскурсія на човні, огляд Вилково при заході сонця, і вже нічні пошуки гарного морського пляжу для ночівлі в Приморську. Ми оглядали Білгородську фортецю під класну музику, а спеціалісти насолоджувались звуком, який вдалося настроїти серед мурів для фестивалю "Фортеця". Відправились шукати пляж, але обов'язково в Кароліна Бугаз (назва красива)... Вранці випадково зустріли групу словаків (6 Suzuki V-Strom 650, та два BMW 1150 і 1100GS). Вони теж ночували біля моря і їхали в Одесу вантажитися на паром. Їх маршрут називався "Словаччина — Каспійське море-2006" (через Грузію, Азербайджан, Іран...). Ми поїхали з ними (на жаль, тільки до Одеси), щоб допомогти знайти місце відправки і поспілкуватись. До Умані їхали разом з словаком на SV650 (супроводжував своїх, поки були нормальні дороги), там попрощались — він хотів одним махом додому, а ми залишились оглянути "Софіївку". Побродили в парку і рушили. На виїзді з міста чекаємо: нема "Трансальпа". Через 15 хв. дзвінок, хвилину слухаю дикий сміх: в нас аварія, вертайся. Під'їжджаю, в них і далі сміх до сліз — виявляється: “краб”, що тримав багаж, злетів. Частина речей випала на дорогу, а частина попала між колесом і маятником. Чому вони, власне, зупинились, бо запахло паленим... Та подорож була наповнена літньою спекою півдня, атмосферою пригод і приємним відпочинком біля моря. Ну, а зараз нам ще потрібно доїхати до Генічеська. Чому туди? Бо там Арабатська стрілка. Вже пізно, я і так засинаю, а тут ще якась безкінечно пряма дорога, ну хоч би поворот, і населених пунктів нема... Заїхав на заправку. Підхожу, мужичок всередині підбіг до дверей і покрутив замок. Я до дверей — там закрито!? Гей, ти куди? Що таке? А! Я сонний, забув зняти підшоломник! Треба з цим акуратніше... А-а, їдемо далі. Ночували ми на початку Арабатської стрілки, кажуть, в Генічеську кемпінгів нема.

   Ранок, сонячно. Їдемо по стрілці, бетонка, всюди бази відпочинку. Проїжджаю поворот, підіймаю голову і по гальмах — дорога перекрита земляним валом! Встиг зупинитись: попереду об'їзд і знов бетонка. Хотіли в когось спитати: де піщана дорога? Але не встигли, бетонка сама закінчилась. На останній, свіжепокладеній плиті зупинився джип, з     нього виходить мужичок з атласом доріг в руках і запитанням "де це я?" на обличчі. Поки вони дивилися, як би з'їхати з плити, я взяв розгін, зіскочив і поїхав перший, щоб не ковтати пилюку. Спочатку був пісок і свіжерозсипаний клинець (краще їхати узбіччям), а згодом — прокатана стара піщана дорога. Тут активно будують бази відпочинку, великі і малі. Кілометрів з 30 були якісь села, страусові ферми, кемпінги і… вуаля! Краса, заради якої варто проїхати і не одну тисячу кілометрів! Ми пересікаємо безлюдний, необжитий простір: дорога вздовж берега моря і пейзажі, що змушують зупинятись. Як вони виглядають! I як можна передати цю атмосферу і стан душі словами?
   Сонце, сильний прохолодний вітер здіймає великі хвилі, що з шумом налітають на берег. Берег, який простягається від горизонту до горизонту. Їдеш, розсікаєш набігаючи хвилі, шум двигуна вривається в ідилію, що тут панує і підіймає в повітря величезні зграї птахів... Така зустріч з морем заворожує.           Я вже хочу сюди ще раз.
   Дороги на стрілці петляють, оминаючи калюжі, болота і внутрішні озера. Їх поверхня має характерний поперечний рельєф, такі собі маленькі "лежачі поліцейські". В загальному — приємно, проте, викликає вібрацію. При швидкості 80-90 км вона зменшується, але мотоцикл починає злегка пливти, торкаючись тільки вершинок — це ж піщані дороги. А ще грунт місцями мокрий, ями великі, глибокі, та плавні, інколи навіть відриваєшся від дороги в повітря, а таке трохи відволікає від краєвидів. Розминаємось з одиноким велотуристом, для нього тут "роботи" — деньків на три. Зупиняємось в місці, де закінчується стрілка, мотоцикл і одяг стали білого і дуже "соленого" кольору, та пусте — це були яскраві і незабутні кілометри...

   Проїхали ще годину по рівнині і тут почало сідати сонце. Приємно, коли в подорожі немає понять: годинник, графік, розклад, а є тільки мотоцикл, ти, дорога і сонце, з ним встаєш і з ним лягаєш.
   Ми ночували в якомусь кемпінгу на березі моря, біля Судака. Відпочивати, засинати і пробуджуватись в кількох метрах від моря, під звуки морського прибою і крик чайок вдалині — це неймовірно приємно. Вранці рушили в сторону Алушти. Почався класний гірський серпантин, відносно вузька дорога, різкі повороти, круті підйоми та спуски. Мотоцикл відмінно тримає цей асфальт (в суху погоду), вписуєшся в повороти — супер! Все більше нахиляєшся, все красивіше і швидше їх проходиш. І якось в повороті ми чиркнули ногами по асфальті, тоді Микола навідріз відмовився фотографувати на ходу — на таких дорогах руки в пасажира, щоб триматися. Краєвиди змінюються, створюючи нові сюжети для зйомок. І, якщо в пасажира в руках фотоапарат, то не потрібно робити зайві зупинки. А скільки чудових кадрів виходить: дорога, наче змія, в'ється між скелястими горами, і сонце багряне, що сідає в море. Красиво тут…
   Наступного дня, шукаючи заправку, ми захопились дорогою вздовж моря. Поворот до Білої скелі (в Білогірську) був вже давно позаду, а поруч дорога на Джур-Джур, туди ми і рушили. Залишили мотоцикл на паркінгу, і далі пішки. Зустріли Чахлика Невмирущого (той, що Кощій), він сидить там під своїм казковим деревом. Відпочили в прохолоді біля водоспаду і вирушили в сторону Ялти — зустрітися з командою, за котру будемо вболівати, і дізнатись про розклад змагань. Наступні кілька днів ми дивились тренування і відпочивали на пляжах Ялти.
   — Алло, Тернопіль! Кажеш, осіння погода, прохолодно і дощик? Та нам тут теж не легко, знаєш: це сонце, навіть купання не допомагає — вода теж тепла.
   — Ти... знущаєшся?!
   Піп-піп-піп..

   І знову вузька дорога в'ється в гору, ми рушаємо на Ай-Петрі. Дорога біля Ялти — це вже автобан, а за класним серпантином треба їхати або з Ялти в Судак, або сюди, в гори. Більшість людей до вершини ходить через касу, там нащадки Остапа Бендера на "ремонт ущелья" беруть по п'ятiрцi. Тут кипить життя: бажаєте екскурсію на конях, квадроциклах, а, може, плов, шурпа чи дегустація вин...
   Щодо європейського рівня ралі. Так, гучне відкриття і приїзд Президента, концерт зірок естради — це гарно. Але участь кількох команд з близького зарубіжжя — це, на жаль, ще не WRC (все тільки попереду!). Але боротьба була, і яскрава. Інтрига почалась в суботу. Швидкісний підйом на Ай-Петрі починався о 7-й, трасу перекривали ще раніше. В зв'язку з цим ми ще вчора, відразу після офіційного відкриття і першої спецділянки, піднімались вночі на Ай-Петрі. Ставили намет біля вершини вже після опівночі. Спочатку ніяк не заснеш, бо вітер рве намет, холодно, а потім тут ще "застрягли" густі хмари. В повітрі стало не волого, а мокро! Встали о 5-й ранку і почали збирати мокрий намет і речі. Це було дуже контрастно після прогрітих сонцем пляжів…
   Старт. Відразу після швидкісного підйому машини відправляються на спуск, який виявився з сюрпризами у вигляді ранкової роси на асфальті під кронами дерев. Тут злетіли з траси кілька машин і ще кілька залишились "на обочине", на третій спецділянці. Так, до кінця суботніх заїздів кількість учасників помітно зменшилась... В обід поступила пропозиція: вже виїжджати “з цього Криму”, хай навіть будемо їхати всю ніч. Це Микола витримав рівно тиждень мандрівки. Я пробував пояснити, що гірські дороги заплутані і найкоротша через... Ну, давай хоч в Балаклаву і Тарханкут. Він зрозумів: затримаємося тут ще на кілька годин, і дороги через Балаклаву ... не оминути. “Андрюха, в мене такі справи вдома... Нам більше 1100 км…” Виїжджати з Криму фактично на ніч?! Це цікаво...
   Ми вже перетнули Кримські гори і їхали на Сімферополь. Погода зіпсувалась, запахло дощиком, а от і мокрий асфальт, кримський, він тут буває особливо слизьким. Зменшую швидкість в поворотах. Виїхали в долину, а тут ще й сильний і поривчастий боковий вітер. Доводиться нахиляти мотоцикл в сторону вітру, щоб втримуватися на своїй траєкторії і миттєво реагувати на його пориви. Виглядає це, правда, кумедно: здається, мотоцикл інколи коливається під кутом в 45 градусів до землі, наче ти ввійшов в крутий поворот. Вітер тоді був західний, а дороги тут вузькі, і коли розминаєшся з зустрічними, стає не до жартів. Наближається вантажівка, беру правіше до обочини, бо щойно зрівняюсь з кабіною, вітру раз — і нема, і нахилений мотоцикл попрямує під колеса причепа. Випереджаєш якийсь КаМАЗ, тільки його минаєш, як вітер просто зриває з дороги вправо. Дощ падав місцями, дорожня ситуація вимагала сконцентрованих і акуратних дій, та була складною для водіїв авто теж. За 60-80 км дороги після Сімферополя ми побачили 4 аварії, три машини були в деревах в 15-20 метрах від дороги. Одну маленьку "китайську" вантажівку здуло на зустрічний КаМАЗ (здається, там обійшлось без жертв).

   Заїхали на заправку, починає мжичити — нас доганяють хмари. Поїхали, десь далі заправимось, є ще запас в 100 км.
   Ситуація з погодою в Криму зменшила темп нашого руху, а зараз почались сутінки і вечірній час пік, скільки КаМАЗів і МАЗів треба ще обігнати, і тільки потім, після опівночі, дорога буде вільна і спокійна.
   Ми зупинилися десь за Херсоном, в одному з придорожніх кафе. Підходить мужичок — "я теж байкер, Хохол, я з цих південних країв". Познайомились, трохи відпочили, поговорили про байкерський рух. Купили в гарної дівчинки Наталі 2 снікерси, “на доріжку”, і рушили. Нам би до Умані! Поїмо, а там вже близько...
   На автобані перед Уманню — аварійки, мигалки, ще одне ДТП, хтось когось догнав. Потім — Умань і знов аварія! Що ж це за день такий?
   Заїжджаємо в "своє мотокафе" в Малій Севаст'янівці, нас тут вже впізнають. Так, перша ночі, всі вже сплять і кухня закрита, мають тільки борщик. За борщ дякуємо: як завжди, смачний. Цей нічний обід додав бадьорості, сон відійшов і ми рушаємо далі.
   Третя година ночі, прохолодно, траса вільна і їхати — одне задоволення: ти, мотоцикл, дорога і місяць, що освітлює все аж до горизонту. Коли їхати приємно, то навіть не помічаєш, як від повороту до повороту летять кілометри. Виходжу з повороту, додаю газу, широка дорога, дальнє світло і прекрасна видимість, але бачу, що треба зупинитись. Здавалось, навкруги лісосмуга, але, як повідомив інспектор, це населений пункт, і хоч це 4 години ночі і тут нема ні машин, ні людей, швидкість в 80км/год — неприпустима. (Їхав не менше 150, потім гальмував — може і до 80). Міліція все-таки про нас турбується: питали, чи нам не холодно і нагадували, що треба акуратно їхати.
   Починало світати, ми наближались до дому, залишається все менша відстань — ще 200 км, ще 100 км… Ми  в дорозі "за сьогодні"  (від виїзду о 6-й ранку на етап ралі) провели вже близько 27-ми годин! З них "нічна" дорога додому — 16 годин. Спати не хотілося, в голові прокручувались кадри з асфальтових, піщаних Арабатських, гірських, гравійних і просто кримських серпантинних доріг. Як не розтягуй задоволення, але... Привіт, рідне місто! Ранок, всі встають, йдуть на роботу.
   А ми? Ми вчора бачили море…