КарпатськI пригоди

   Мототуристичні шляхи непередбачені, і в цьому їх принада. Власне, подорож, на мій погляд, тим і відрізняється від пересування з пункту А в пункт Б, що ніколи не знаєш, куди потрапиш. От і цього разу ми в'їжджаємо в Карпати з неочікуваного буковинського напрямку. Ми — це я з дружиною Анею, разом складаємо екіпаж Honda XL250 Degree, він же "Горбоконик", а також Рома Ружинський з Охтирки, який наодинці їде на Yamaha YBR125.

Епізод перший: Буковинські Карпати
   Затишне село з непересічною назвою Долишній Шепіт прощається з нами останніми метрами асфальту та щитом з погрозливим повідомленням: "Попереду вас чекає 22 км складної та небезпечної дороги". На іншому боці моста до нього додається ще один: "Рух в зимовий період заборонено". Додаткової інтриги додають протилежні враження, які доводилось читати про цю дорогу. Хлопцям на важких ендурах (МД № 6, за 2004 рік) вона здалася складною. Харківські велосипедисти минулого року, навпаки, її нахвалювали. В цьому немає нічого дивного. Кожна ґрунтовка здатна навіть за кілька тижнів суттєво змінитися, інколи до повного невпізнання. Що тоді казати про гірську дорогу?..
   Грейдер майже з самого початку рішуче підіймається в гору, трохи поспіль починається звивистий серпантин. Петлі хоч і досить круті, але правильно спрофільовані нашими попередниками. Тому навіть добряче навантажений "Горбоконик" часто здатен пролітати їх на третій передачі, хоча інколи доводиться переходити на другу або навіть на першу. Дорога не однорідна, серед суміші щільної глини з дрібним щебенем часто-густо трапляються різнокаліберні каменюки. Але нам з Анею байдуже: гума Pirelli МТ40 на сухому камінні стоїть, як на рейках. Ромі, здається, трохи складніше: заднє колесо YBR'а занадто вузьке, до того ж і гума дорожня. Забігаючи наперед, скажу, що це була найкраща карпатська ґрунтовка, якою нам довелося проїхати.
   В придорожній криниці поповнюємо запаси води. Невдовзі потрапляємо на перевал Шурдин, де запланована ночівля. За декілька десятків метрів вбік від дороги знаходимо зручну галявину, обладнану столами і навіть лавами з навісом. Досить затишно, хоча, на жаль, багато сміття.
   З ранку вирушаємо в невідомість, жодного плану немає, крім варіанту відступу через Путилу. В Руській, варто було зупинитися на чай в єдиній місцевій кав'ярні, привертаємо увагу водія та численних пасажирів "бусика". Після розпитів "хто такі, куди та для чого приїхали", слухаємо безліч порад, на що варто подивитись в буковинських Карпатах. Останні сумніви що до довжини запропонованого маршруту та вірогідних проблем з паливом (останній раз заливалися в Берегометі) розвіюються, коли водій "бусика" пояснює, де в Селятині знаходиться секретна заправка.
   Дорога з Руської через Селятин на Шепіт — широкий запорошений грейдер з величезною кількістю ям, тому бажання їхати швидше 40-50 не викликає. Шлях пролягає вздовж державного кордону. Власне, ліве узбіччя дороги відсутнє, замість нього паркан з колючим дротом, а на тім боці можна спостерігати вже румунські будинки та отари з чабанами. Відмін мало, окрім того, що українські чабани зазвичай хоч і в дещо брудних, але все ж таки цілих штанах, а румунські (всі!!!) в латаних-перелатаних. Однак Євросоюз!
   Селятинська заправка — справжній музей, такі колонки я якщо і бачив, то виключно в глибокому дитинстві. Для повної екзотики не вистачає тільки ручного насосу. На дверцятах монументальної шафи, в яку, вірогідно, запирають колонку на ніч, напис крейдою "А92/95".  Здається, що цистерна одна, а вважати бензин за 92-й чи 95-й (і відповідно платити) залишено на розсуд покупця. Поки непривітна королівна бензоколонки лічила про себе літри невідомого нафтопродукту (звичайно "цілі": цифр після крапки лічильник не показує, обнулити його теж неможливо), з ревом та пилом на заправці з'явився представник місцевого "ендуризму" на “Дефіанті 125”.
   Знайомимося з Дімою, чи то прикордонником, чи то лісником, і виявляється, що нам по дорозі. Оглядаємо водоспад та старовинну дерев'яну церкву в Шепоті. Далі дорогу починають перетинати численні потічки. Перші броди проїжджаємо про всяк випадок обережно. Але виявляється, що вони неглибокі, а дно кам'янисте, тому далі майже не звертаємо на них уваги. Нарешті кудись вбік від дороги зникає колючий паркан, який за пару десятків кілометрів встиг добряче набриднути. Їдемо 40-50: Рома на дорожньому мотоциклі, та й ми добряче навантажені. Діма помітно нудьгує, і коли минаємо останнє роздоріжжя та дорога на перевал Семенчук залишається єдина, він прощається та зникає в хмарі пилу.
   Вельми пристойна ґрунтовка, починаючи повільно дертися в гору, поступово псується. Останні сотні метрів підйому доволі круті та завалені великим камінням, але, принаймні посуху, не складають проблеми, якщо не скидати газ і не втрачати швидкість.
   Полонина Памір інтригувала своєю назвою з того часу, як вперше почув цю назву від водія "бусика". Тільки здолавши перевал Семенчук та потрапивши на полонину, все стало зрозумілим. Якщо стати обличчям на захід, обабіч простираються соковиті альпійські луки, а попереду відкривається фантастична багатопланова гірська панорама. Декотрі з вершин та хребтів видні чітко, інші ховаються в синьому серпанку. Дивовижно гармонійна поліфонія барв наче зійшла з полотен Реріха. На жаль, добре видно де Румунія, а де Україна. Румунські гори всі як одна, щільно вкриті лісами, а українські здебільшого вщент вирубані та спотворені гусеничними тягачами.
   Намилувавшись краєвидами, вирушаємо полониною до покинутої радіолокаційної станції далекого стеження. Вона схожа на Ай-Петринську обсерваторію і здалека нагадує колонію гігантських печериць. В одному з куполів зберіглася величезна антена, забута вояками та чомусь досі не утилізована "металістами". Інший купол настільки підсилює луну, що Аня злякалася звуку власних  кроків.
   Вертаємося до кошари, щоб запитати дорогу на Сарату. Як пізніше з'ясувалося, існує більш-менш пристойна дорога, і щоб на неї потрапити, потрібно повертатись на перевал Семенчук. Але добрий чабан направив нас скороченою, якою, схоже, іноді підіймаються на полонину 66-ті "ГАЗони".  Варто було зопалу пролетіти десяток метрів спуску, як стало зрозуміло: назад дороги немає. Дивна комбінація  крутого, іноді 45-ти градусного схилу, з сумішшю "фірмових" ГАЗонівських колій та японського саду каменів, змусила Аню кілька кілометрів йти пішки, а нас з Ромою вправлятися в тріалі. Якихось півтори години — і 5 кілометрів тріальної траси подолано.
   Незабаром ми в Сараті, в якій, як з'ясувалося, лише 13 селянських садиб, але вони розташовані на протязі майже 5-ти кілометрів вздовж дороги. Зупиняємося поряд з крайньою хатиною розпитати дорогу на Перкалаб. Тітонька запевняє, що дорога одна, і ми не маємо змоги заблукати, заодно з вельми ввічливими вибаченнями просить показати документи. Ми обізнані в особливостях прикордонної смуги: тут кожен мешканець зобов'язаний записувати паспортні дані незнайомців. Так що все гаразд, показуємо паспорти та їдемо далі.
   З Сарати характер дороги суттєво змінився. Вона пролягає вздовж ріки, досить непогана, якщо не рахувати того, що вона являє собою ланцюг невисоких, досить довгих пагорбів з низинами між ними. Їхати весело, нагадує атракціон "американські гірки" — вгору-вниз, вгору-вниз. Єдине, що незадовго до нашої появи пройшов дощ, тому кожне занурення в низину супроводжується фонтанами. Невдовзі було виявлено, що зручніше за все долати калюжі по центру. Там завжди каміння, тому дно тверде, на відміну від колій, в яких деінде можливо сісти в трясину мало не по бак.
   До Перкалаба залишалося кілька кілометрів, коли почався дощ. Сонце вже сіло і був самий час шукати місце для ночівлі, але з цим були певні проблеми: дорога пролягала по вузькій терасі між рікою та горою. Раптом ріка відвернула вбік, а на утвореній галявині з'явилася пошарпана хата.
   Мешканці хати виявились бригадою лісорубів-заробітчан з Гуцульщини. На наші запитання що до подальшої дороги, хлопці запропонували не їхати далі, а ставити намети на подвір'ї, на що ми охоче погодились. Тоді ми не здогадувались, що нас чекає: був вечір п'ятниці, а у хлопців починались перші за три тижні вихідні. Я вважав за необхідне віддячити гостинним господарям, тому, розпитавши прикмети підпільного генделика, поїхав назад до Сарати за пивом та горілкою. По темному, та під дощем, дорога виявилася набагато складнішою. Одного разу проґавив несподіваний поворот і мало не влетів в ріку. Двигун глохнув в кожній третій калюжі, що теж не сприяло швидкості, але мені здалося, що повернувся я доволі швидко.
   Тим більш був здивований, коли за півкілометра до хати зустрівся з Ромою. Виявилося, що я був відсутній близько години, і Рома, не на жарт стурбований моєю долею, відрядився на пошуки. Справа в тому, що я, знаходячись в прикордонній смузі, не взяв з собою паспорт. Тому, якби на дорозі трапились прикордонники, наша зустріч була б довгою.
   Тим часом на столі вже чекали величезні миски зі смаженими грибами та хліб, до яких дуже природно приєднались привезені пляшки. Перш за все лісоруби навчили нас пити по-гуцульськи. Той, хто п'є, звертається до сусіда зі словами: "Дай Бог здоров'я"; сусід відповідає: "Пий на здоров'я". Після цього єдина склянка переходить до того, хто відповідав, і так неквапливо кружляє над столом.
   Бесіда інколи переривалася жартами в мій бік що до довгої поїздки в гендель. Особливо вихвалявся тракторист, він же бригадир, дядько Іван. Дійшло до того, що він обіцяв сходити пішки в Сарату за десять хвилин. Незабаром горілка закінчилась, а хлопці посмутніли. Зваживши свій стан, та дійшовши висновку, що в змозі пересуватися на мотоциклі, я запропонував дядьку не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Звісно, я не відправив його пішки, а взяв пасажиром. Сотні-другої метрів вистачило щоб, угамувавши гонор, тракторист запропонував розвертатись. Але я був непохитний: чи не він бажав ще горілки? Довелося дядьку отримати добрячу порцію гострих відчуттів...
   Під останні краплі горілки ми зустріли схід сонця, тому ранок почався для нас опівдні. Поки я досипав, Рома з Анею з'їздили за "ліками". Швидко поснідавши бринзою з хлібом, ми рішуче відмовились "лікуватися", та о чотирнадцятій годині нарешті вирушили в подальшу подорож.
   Попередній план був через Голошину потрапити на асфальт в районі Верховини та надвечір доїхати до Яремче. Але гостинні лісоруби наполегливо відмовляли нас від цього шляху. Зважаючи на те,  що дорога повз Перкалаб на їх погляд дуже гарна, відрізок Нижній Яловець-Голошина вони називали жахливим та стверджували, що немає жодної надії здолати його за півдня. Подивившись ще раз на вже трохи підсохлу "гарну дорогу" ми таки вирішили відмовитись від порівняльних досліджень карпатських шляхів, та поїхали навкруги.
   Тим часом почав накрапувати дощик, що змусило нас прискоритись, чому сприяв і стан дороги. Досить непогана гравійка, подекуди з неглибокими коліями, після перкалабської "гарної дороги" просто провокувала піддати газу. На одному подиху промайнули Нижній та Верхній Яловці. Навіть крутий підйом перевалу Джогіль, який дехто вважає 5-ї категорії складності, багатий 360-ти градусними поворотами та рясно вкритий кам'яними ріками та брилами, був здоланий з ходу.
   Спуск, як завжди, видався складнішим. Гальмами на сипучці користуватися небезпечно, колеса миттєво зриваються на юз. Натомість разом з гальмуванням двигуном на серпантині можливо для гасіння швидкості використовувати повороти. Особисто мені в таких обставинах додає рішучості та обачливості розуміння того, що падіння неминуче буде мати наслідками важкі ушкодження: при жорсткому контакті з каменюками жодна екіпіровка не врятує. А все ж таки мокре каміння краще за мокру глину...
   В Плоскому, яке розтягнулося вздовж дороги кілометрів на тридцять, виникає враження, що ця сільська вулиця з її неодмінними гусьми, коровами та дніпролюльками без стопів-поворотів ніколи не скінчиться. Але закінчується все, і в Путилі знов з'являється асфальт. Швидкий прохват в Устеріки, шматок цілком пристойного грейдеру до Криворівні вже в сутінках. І вже вночі, здолавши знайому по минулому року трасу Верховина — Яремче, ми, нарешті, в гостях у Сергія Петрова.

Епізод другий: Прогулянка на Маковицю
   Не встигли ми як слід відпочити та отримати насолоду від позабутих вже принад цивілізації у вигляді ліжка та душа, як з'явився невгамовний Сергій з донькою на скутері та бадьоро запропонував негайно їхати на гору Маковиця.
   Після нетривалих зборів перший "піт-стоп" біля магазину на виїзді. Далі через Татарів в гори. Декілька кілометрів наїжджена ґрунтовка пролягає вздовж ріки, в яку неможливо не пірнути. Трохи згодом починаємо лізти вгору, далі дорога простує хребтом. Це не означає що вона рівна, навпаки — доводиться постійно їхати то в гору, то вниз, просто перепади відносно невеликі.
   Одного разу, долаючи невеличке болото, побачив відбитки кросової мотогуми. Ба, тут вже були наші! На одному з пагорбів поблизу гори зі смішною назвою "Ракета Мала" знаходимо капличку, а поряд з нею стіл з лавами. Чудове місце для перекусу з коньяком! Неподалік знаходиться колиба (в сенсі — притулок чабанів) з кошарою, вдвох з Сергієм чимчикуємо туди познайомитись з чабанами та пригоститися чудової свіжої бринзи.
   Непомітно минає півдня, нарешті, ми біля Маковиці. Вона має відносно рівний, порослий травою схил. Долаємо його стежкою. Зупинившись під хрестом на вершині, не можу відвести очей від краси, яка відкривається з цього місця на всі боки. Якщо не дивитись на землю під ногами, через деякий час з'являється враження польоту. Спуск з Маковиці змусив нас попотіти: ухил великий та довгий, до того ж ще й по траві. А вже майже доїхавши до перших будинків, довелося долати кілька сот метрів кам'яної ріки.
   Краще за всіх почувався Сергій, незважаючи на те, що він їхав на скутері та з донькою. Я невдало приліг на схилі (на щастя сам, без Ані) і мою ногу ледве врятував кросовий мотобот. Рома ж спіймав дрючка між переднім колесом та крилом, та зламав крило. Незважаючи на це, всі були задоволені та поїхали в колибу святкувати завершення вдалого дня.

Епізод третій: Прохват через Закарпаття на озеро Синевир
   Цікава штука асфальт: особисто мені до смерті набридає за 200-300 кілометрів, але варто як слід поїздити "пампасами", як згоден його мало не цілувати. От і цього разу, вдосталь отримавши гірських пригод, вирішили останні два дні в Карпатах присвятити подорожі на озеро Синевир через Закарпаття.
   Вже традиційно прощаваємося з Сергієм на виїзді з Яремче та простуємо на Рахів. Жваво минаємо мажорно-дачну Ворохту, базарну Яблуницю, затишну Ясіню. Невдовзі Солотвино, яке знамените своїми соляними озерами та соляною ж копальнею, яка започаткована ще за римських часів. Покупатися в озерах нам не довелося, тому що вони приватні, а охоронники забажали фантастичних грошей за в'їзд. В копальню теж не судилося потрапити, тому що екскурсії — два рази на день. Натомість на пагорбі, поряд з копальнею, був знайдений величезний смітник, поряд з яким кримське пляжне свинство — взірець екології.
   В Крайниково вирішили подивитись на дерев'яну церкву рідкої породи — вона стилізована під готичну. Всі від неї були в захваті, а я, блиснувши ерудицією, повідомив, що в сусідніх селах існують ще три схожі церкви. Довелося об'їхати їх усі — в Сокирниці, Данилово та Олександрівці. Церкви дуже схожі, тільки в Данилово набагато вищий шпиль.
   Подальша дорога дуже розбита та серпантиніста, на мою думку — самий кайф для "бе-ем-вешних" ГС'ів, але нам теж було нормально. Навпроти ефектної греблі Тереблянського водосховища, яка гордо виставляє свій залізобетонний моноліт на загальний огляд, дорога місцями вщент змита гірськими потоками. Взагалі дорога на Синевир складає враження досить занедбаної та малолюдної, що особисто мені дуже подобається.
   Вечеряючи в придорожній колибі, познайомились зі словацьким мотомандрівником на переробленій в хардовий бік "Варадері". Він цікавився місцем для ночівлі. Наче погодився на нашу пропозицію їхати на Синевир і ставати на ніч разом, але сівши в сідло, розвернувся та поїхав в протилежному напрямку. Дивак, та й годі.
   На озеро ми приїхали вже в сутінках. Лісник пояснив, де стати на ніч, та попередив, що стоянка платна. Галявина для табору вразила охайністю та обладнанням: неподалік криниця та дерев'яний навіс “а-ля колиба”. Вже в темряві мало не на голови нам впав “ІЖак” без світла з іншим лісником, який взяв гроші за намет та багаття.
   Зранку при сонячному світлі озеро вразило первісною дикою красою, незважаючи на велику кількість туристів. Недарма за відвідування беруть гроші, видно, що територію заповідника суворо доглядають, а водночас піклуються за відвідувачів. На всіх спусках до води стоять плакати, забороняючи купання та рибну ловлю, дбайливо обладнана криниця з дивовижно смачною водою, вздовж стежки збудовані охайні дерев'яні будиночки, які можна орендувати для пікніка.
   Озеро невелике, але багате на різноманітні мальовничі куточки. Крім саме озера тут є і самотні меланхолічні струмки, які ховаються в заростях очерету; і напрочуд різнобарвні болота, що кишать пуголовками; і казковий, здебільшого буковий, ліс на схилі. Тому некваплива прогулянка зайняла кілька годин. 
   На прощання взяли напрокат пліт, щоб потрапити на острів посеред озера. Плавзасіб виявився дуже незграбним. Його нелегко розігнати, а ще складніше загальмувати, до того ж, він майже не слухається керма. За нашими вправами спостерігав весь оглядовий майданчик, але ми з Ромою, здається, добре вправились з роллю плотоводів.
   Непомітно минуло півдня, тому варто було поквапитись. З села Синевир гарним пустинним серпантином потрапили в Міжгір'я, відтіля через Вигоду на Долину і далі, щоб уникнути магістральних шляхів, поїхали через Галич на Тернопіль. Невдовзі після Долини гори поступово зникли в синьому серпанку.
   Попереду нас чекали пагорби лісостепу, і я був цьому дуже радий. Цього разу, вдосталь поїздивши горами, я зрозумів, що все ж таки являю собою переконаного "степовика". Хоч і цікаво в горах, але постійне напруження все ж таки набридає. Інша справа лісостеп: тут є все: ліси та болота, піски та байраки, пагорби та рівнини. Прокладаючи маршрут, можливо комбінувати складні відрізки зі швидкісними, без особливих зусиль досягаючи різноманітності. Але хоч раз на рік якась сила все ж таки непереборно тягне в гори. Мабуть, без них таки чогось не вистачає...